Ми можемо займати чужі робочі місця, розмовляти на вулиці українською мовою, відзначати наші національні свята. Та ми робимо це не тому, що хочемо “українізувати” країни, де наразі живемо, а через те, що намагаємося вижити і зберегти нашу культуру і традиції, які зараз так старанно знищує росія.

Багато українців виїхало з територій, які постійно зазнають бомбардувань, але хоча би перебувають під українським контролем. Бо є також величезний відсоток тих, чиє місто зараз знаходиться в окупації і туди немає жодного шансу повернутися. У цій статті я хотіла б поділитися своїми почуттями та переживаннями, які не дозволяють мені спокійно жити і радіти кожному дню, бо я, на жаль, входжу в той відсоток. Сподіваюся, що в мене вийде передати реальну атмосферу життя українців, які залишилися без домівок.

Я в дитинстві стою біля під'їзду бабусі і їм найкращий фастфуд у своєму житті.

Мій улюблений час - це кілька перших секунд після пробудження, поки я ще не розумію хто я і де я. (Це не стосується тих ночей, коли мені сниться домівка або війна.) Після цього я перевіряю телефон і кожного дня бачу однакові новини: “Сьогодні вночі росія атакувала Харків / Київ / Одесу..” (перелік міст може бути безкінечним). Я заходжу у чат з мамою і дивлюся, чи вона була вже на зв’язку. Вона зараз у безпеці, але такі нервові потрясіння не зникають безслідно, а боляче б’ють по найголовнішому - здоров’ю.

Я одягаюсь і йду у школу норвезької мови. Це місце, де я справді відволікаюсь від проблем. Мені подобається вивчати норвезьку. Це цікава мова, хоча і складна для розуміння і, якщо чесно, іноді дуже нелогічна для нас. На перерві знов перевіряю телефон - знову взлетіли літаки, знову Україну будуть бомбити. Пишу друзям, прошу їх бути обережними. Через кілька хвилин - повідомлення про приліт ракети у Львів. Пишу сім’ї моєї подруги - чи вони живі. Відповіли, що вдарили за 3 км від них, “все нормально”. Видихаю і продовжую вчитися.

Після школи в мене вже є улюблена рутина - приготувати обід та подивитися серіал, після чого намагаюсь ще трошки повчити норвезьку. Але не завжди виходить - дзвонить мама і розповідає, що вона дізналася щось нове про наше місто. Кремінна в Луганській області, звідки я родом, в окупації з 18 квітня 2022 року. Там зараз немає інтернету чи мобільного зв’язку. Російські військові бояться, що жителі нашого міста будуть передавати інформацію про їх розташування. Усе, що ми знаємо - це фрази людей, які виїжджають з міста у інші частини області, де є мобільний зв’язок, або ж напів правдива інформація з російських медіа ресурсів.

Моя мама з котом Мурчиком у саду теплим літнім вечором.

Раз на місяць мама присилає мені фото листа, який нам пише наша знайома на листі А4, яка досі живе в Кремінній. Її сусід фотографує лист і коли має можливість виїхати з міста - висилає це фото нам. У неї немає грошей виїхати, немає можливості забрати її тварин, а залишити їх вона не може. Вона пише, що сумує, що не знає, чи ми ще колись побачимося. Передає вітання і віртуально обіймає. А я пишу такий самий лист на зворотній стороні завдань з норвезької мови - вже двадцятий раз підряд прошу її виїхати звідти і бути сильною. Пишу, що ми ще прогуляємося лісом біля річки і вип’ємо не одне горнятко кави.

Вночі перед сном намагаюсь читати книжку, але думки виявляються голоснішими. Відкладаю книгу та починаю дивитися відео. Морально складно випадково знайти відео на Ютубі, яке знімає російський військовий, та впізнати на ньому рідний двір, де ти виріс. Боляче бачити, як твої речі, як от біла зимова куртка, яку ти купив незадовго до війни, валяється на землі, брудна і мокра, а улюблена чорна каструля з жовтими соняшниками мами лежить біля чиїхось ще речей.

Пес на ім'я Бак біля його будки.

Хочеться кричати, коли російські солдати знімають відео у гаражі, який будував твій тато для того, аби розпочати власний бізнес, де попід стіною раніше стояли дерев’яні стільці ручної роботи, а тепер лежать каски, бронежилети і автомати. Немає сил дихати і ковтати важке повітря, коли бачиш собачу будку з нашийником Бака - собаки, яку не зміг забрати через брак місця у машині, яку через кілька тижнів застрілили російські військові.

Моя мама у моїй кімнаті під час ремонту.

Я не можу звикнутися з думкою про те, що у кімнатах, в яких я з батьками власноруч робила ремонт, зараз живуть чужинці, які перед цим розікрали усі наші речі і вивезли їх до росії. Я не можу читати коментарі під цими відео, де російські патріоти пишуть, яке брудне наше місто, немає доріг, розбиті доми, сміючись, ніби-то “ось з цим вони збиралися ставати країною-членом ЄС”. Цікаво, вони справді не розуміють, що моє місто стало таким через них і їхню країну?

Після цього я засинаю, сподіваючись, що хоча б на кілька годин знову потраплю у своє місто до свого двору, пограюся з собакою на ім’я Бак і обіймуся з бабусею. Або хоча б знову побачу квітучі дерева, яких у нас було дуже багато у дворі біля дому, які одурманювали своїм солодким ароматом.

Для нас дуже важлива підтримка світу. Я вірю, що добро переможе зло. Так завжди було і так, принаймні, має бути. Дуже дякуємо всім норвежцям і людям інших країн, які допомагають Україні та українцям. Ми це бачимо і відчуваємо. І дуже-дуже цінуємо.

Я та мої батьки у полі з соняхами недалеко від будинку.
Яна Борщова з України, яка приїхала у Стрин у січні цього року. Foto: Thomas Thaule